Я знаю, це напевно не моя справа,
але як ти там, на своїй планеті?
Щосвітанку за чашкою чаю чи кави,
у обіймах свого улюбленого силуету
посміхаєшся так невимушено, жартуєш ласкаво,
про таємне говориш відверто,
плутаєш реальність із найтеплішими снами…
« Я нікому тебе не віддам…» — так закохано і доволі вперто
кажеш. І не відпустиш ні за яких обставин.
Кудись квапишся, наче стрілки на циферблаті,
обіймеш чиюсь граціозну поставу,
встанеш і підеш, зачинивши холодні двері.

Бережи її, хоч це не моя справа.
Не віддай ні чужому, ані навіть голодній Смерті.
Ти знайшов ту, котру так шукав, от і
будь нарешті щасливим на далекій своїй планеті.
Її щирий і дещо дитячий усміх відбився в твоїх зіницях,
Вона дивиться в них, — я ж лише згадую погляд.
Ти щасливий, а отже для мене немає різниці,
хто вона: головне, що з тобою поряд.

Це, мабуть, недоречно, але я іще пам*ятаю:
в твоїх сірих очах світ здавався таким яскравим…
Знаю: сірий – колір смутку, тривоги, печалі,
це напевно тому кілометри туману між нами.
Днями бачила здалеку твою тінь. Мені стало цікаво,
як ти там, але промовчала, — достатньо знати,
що щасливий, що поруч є та, хто тебе безгранично кохає,
і що ти не один на далекій своїй планеті,

що у когось є той, кого я так віддавна шукала,
удивляючись в очі малознайомих портретів…
Я знаю: в твоїх – світ здавався таким яскравим,
тільки ти – на своїй, на чужій, недосяжній планеті.
Щосвітанку за чашкою чаю чи кави,
у обіймах улюбленого силуету…
Встанеш, і підеш. Зупинка. Тролейбус. Кінцева.
Цілий світ обійди – але образ той буде в серці.
Образ Янгола, Друга, єдиної Королеви.
Вибач, як ти там на далекій своїй планеті?

Повертаєшся знову у знайомі до болю стіни,
у гарячі обійми, щирі і тобі розпростерті,
удивляєшся в розріз її очей, наче раніше не бачив цих ліній…
«Ні, таки не віддам, ні чужому, ні навіть Смерті…»

ю.іванчикова
полюс.