Виявляється можна жити і не бачити того життя. Самообман чудова штука. В свої 23 ти думаєш, що життя вже закінчується, почався зворотній відлік. І ти спішиш поспішати. Боїшся не встигнути, адже тобі уже 23. І тоді коли життя здавалось би тільки мало початись, на твою думку воно вже закінчується. А потім ти зустрічаєш його і розумієш, що тобі лише 23, все життя ще попереду. І воно таке цікаве, яскраве, сповнене несподіванок, прекрасних, чудових, солодких моментів. І все це зовсім поруч, варто захотіти його відчути, тільки протягни руку.
Ти розбудив мене зі сну. Витягнув з мішка, який застилав мені світ своїми сірими і поношеними нитками.
Саме тоді, коли мені здавалось, що я бездарне, нікчемне створіння, не здатне ні до чого в цьому житті, ти обернув мій світогляд на 180 градусів. Ти дозволив мені відчути себе особистістю, розумною, талановитою, привабливою, сексуальною жінкою. Ти витряс з мене підлітка своїми пристрасними поцілунками, ніжними обіймами, дотиками, від яких все тіло покривається мурашками. Поруч з тобою я відчуваю себе королевою, здатною вірно і віддано служити тобі, мій королю, моє щастя.
Так хочеться повністю, з головою поринути у вир емоцій та солодких почуттів. Так хочеться не думати ні про що, крім твого пронизливого погляду, який змушує мене червоніти, твоїх солодких губ, здатних одним дотиком спричинити вулкан емоцій. Проте, це так важко, я не можу не думати про завтра. Мене охоплює страх і не впевненість в раціональності всього цього. Наскільки довго тебе вистачить. Мене поглинає страх того, що ти можеш розчаруватись чи усвідомити, що все не так як тобі хочеться, що ти помилився. Це найстрашніше, коли тебе розбивають на дрібні шматочки. Вислів «розбите серце» на мою думку не зовсім вдало підібраний. Серце — це лише маленький шматочок тебе самого, якби ж кожного разу розбивали тільки його…
Та ні, це почуття схоже на те, коли ти потрапляєш на стіл до якого-небудь садиста. Він не дає тобі померти. Повільно вириває з тебе клаптики шкіри, потім мязів, добираючись повільно до кісток. І між всіма цими діями величезні проміжки часу. Ти вже не можеш кричати, плакати, сили для цього закінчились вже давно. Ти просто благаєш тебе вбити, не мучити. Життя повільно гасне в твоїх очах, але надто повільно. І ось такий довгожданний порятунок. Тебе виривають з рук ката. Рани зажили на тілі, але всередині ніколи. Ти й далі відчуваєш кожною клітинкою тіла все, що було до цього. Як піддалась звабі, як потрапила до пастки, як гірко було усвідомити, що це кінець і як ти повільно помирала.
«Розбите серце» кажете? Ні, ця фраза недостатньо охоплює весь той біль, який вривається в тебе, коли ти бачиш пусте місце, де раніше сидів він. Чи коли ти ходиш вулицями вечірнього міста, бо вдома холодно, порожньо і самотньо. Здається, що кожна клітиночка тебе хоче вирватись з твого тіла на волю.
А найважче, це мабуть сміятись на людях. Сміхом і невичерпним оптимізмом ти намагаєшся вгамувати той біль, що всередині. Ти хочеш переконати себе, що це всього тільки пригода, проте переконуються в цьому тільки твої друзі. А сама ти повертаєшся до порожнього дому, обійнявши мокру подушку, тихенько схлипуючи, згадуючи все те хороше що було, намагаєшся заснути, щоби хоч в снах побути з ним. Але потім ти прокидаєшся і все по кругу.
Цього я боюсь найбільше, коли ти не мрієш, коли ти не літаєш, коли ти не говориш про свої почуття йому… не говориш, значить не достатньо відчуваєш. Це твій чорний вихід. У випадку, якщо нічого не вийде, ти не розчаруєшся, буде боляче, але ти не впадеш, бо ти й не літала.