Від холоду не рятували ні двоє рукавичок, одягнених на руки, ні вовняні шкарпетки. Тільки розмірені широкі кроки назустріч одне одному і очікування маленького дива на нашій спільній з тобою на ці кілька днів вулиці, бути може, і були тією самою причиною… тепло зсередини, коли листопад зовні. Цього року був надзвичайно холодним.
Шоста година вже майже зимового і від того нескінченно чорного ранку під аккомпонемент хрусткого снігу під ногами. Блідий граніт стін, покритих шорсткою скоринкою північного льоду. І я вся тремчу немов дівчинка, перед якою вперше пронісся об'єкт її майбутнього обожнювання. Я чекаю тебе.
Перша жадібна затяжка вибиває грунт з під ніг. Я курила в твоєму місті. Ласкаво просимо! Я просто міцно-міцно притиснуся носом до пахнучої чимось невловимо домашнім куртки, і ми швидко-швидко підемо вперед, щоб потім переглядатися з тобою на стертих сходинках темної вітальні. Жадібний поцілунок розганяє залишки плацкартної напівдрімоти. Я вже тут. Поруч.
Заповітний під'їзд і заповітні квадратні метри залитих затишним світлом кімнат. Ледве віриться. Гіркуватий чай з смішної чашки готовий зі мною посперечатися. Тікай на свої заняття, я все розумію. Це ранок робочого дня і це твоє життя, а я ще тільки-тільки з поїзда, але вже встигаю порушити його і без того безладний ритм. І ось тебе немає. А після були кілька годин очікування. Наші гучні голоси в пустій квартирі. Пачка нікотину на двох захлинаючись і закуска з розмов про поезію, фотографії та її величність музику.
Ти приходив вечорами. І ми всі чекали. Я, твій божевільний пазуристий кіт і, напевно, ти сам.
Ким ми були одне для одного, один з одним, другом і подругою — іншим і іншою? Я думала про це сидячи на широкому підвіконні будинку в «містечку Б», і вранці, коли твій мобільний співав, даючи знати, що потрібно прокинутись — тебе чекав університет і заняття, а я шкрябала папір, дивлячись, як сніг за вікном пластівцями устеляє трасу між нашими містами. Я курила у твоєму місті. Всі ці три (п'ять?) Днів.
Адже знаєш, це називається життя. І я була по-справжньому щаслива.Не тримай зла. Спасибі.
Шоста година вже майже зимового і від того нескінченно чорного ранку під аккомпонемент хрусткого снігу під ногами. Блідий граніт стін, покритих шорсткою скоринкою північного льоду. І я вся тремчу немов дівчинка, перед якою вперше пронісся об'єкт її майбутнього обожнювання. Я чекаю тебе.
Перша жадібна затяжка вибиває грунт з під ніг. Я курила в твоєму місті. Ласкаво просимо! Я просто міцно-міцно притиснуся носом до пахнучої чимось невловимо домашнім куртки, і ми швидко-швидко підемо вперед, щоб потім переглядатися з тобою на стертих сходинках темної вітальні. Жадібний поцілунок розганяє залишки плацкартної напівдрімоти. Я вже тут. Поруч.
Заповітний під'їзд і заповітні квадратні метри залитих затишним світлом кімнат. Ледве віриться. Гіркуватий чай з смішної чашки готовий зі мною посперечатися. Тікай на свої заняття, я все розумію. Це ранок робочого дня і це твоє життя, а я ще тільки-тільки з поїзда, але вже встигаю порушити його і без того безладний ритм. І ось тебе немає. А після були кілька годин очікування. Наші гучні голоси в пустій квартирі. Пачка нікотину на двох захлинаючись і закуска з розмов про поезію, фотографії та її величність музику.
Ти приходив вечорами. І ми всі чекали. Я, твій божевільний пазуристий кіт і, напевно, ти сам.
Ким ми були одне для одного, один з одним, другом і подругою — іншим і іншою? Я думала про це сидячи на широкому підвіконні будинку в «містечку Б», і вранці, коли твій мобільний співав, даючи знати, що потрібно прокинутись — тебе чекав університет і заняття, а я шкрябала папір, дивлячись, як сніг за вікном пластівцями устеляє трасу між нашими містами. Я курила у твоєму місті. Всі ці три (п'ять?) Днів.
Адже знаєш, це називається життя. І я була по-справжньому щаслива.Не тримай зла. Спасибі.
0 коментарів