Геть зі Львова, купити квиток на перший потяг, який мені
підходить і поїхати кудись світ за очі. Туди, де ніколи не була, і
якось не хочеться додому… нічого не хочеться. Потяг. Довга дорога.
Сумніви, переживання… Твій подарунок зі мною… Втекти хочеть-
ся… Ранок. Чекаю нестерпно, ти дзвониш:
— Ти де? — твій голос заспокоює мене.
Я лечу, біжу з вокзалу геть, але на дорозі стає стіна з мого голо-
ду, бачу «Мак-Дак», купую, їм. Метро… Люди… їх багато, вони всю-
ди, не хочу з людьми пересікатись… вони мене пригнічують, я стала
менше спілкуватись, якось так вийшло. Навіть йдучи гуляти зі знай-
омими, сама в собі, майже не помічаю і не чую, що вони кажуть…
а зараз якось воно все глобально, не можу знайти місця. Просто я
зрозуміла, що я закохуюсь не в тих, чекаю не того, сумую за тим, що
треба відпускати, живу за минулим, впускаючи в моє і так посічене
майбутнє і теперішнє. Хочу, аби знайшовся хтось, щоб допоміг за-
латати мої діри… так, вони знаходяться, і їх багато, але все не те…
вони латають, а я рву… навіть не знаю, навіщо. Просто не той час
і не ті люди… це все в моїй голові… але ти вже так близько, але все
рівно так далеко… Ще дві години, і я в твоїх обіймах, чесно кажучи,
я навіть і не мріяла про них, вони були мені майже байдужі, хоча
кортілось мені, аби мене хтось обняв, пригорнув.
І от ти, такий весь в костюмі, а я в кедах, джинах і кофті, мені
ніяково… ти чекав мене з посмішкою, обняв, а я казала, що ти
мене душиш. Сонце світить в обличчя, а я бачу це одне світло, яке
пробивається скрізь тебе, крізь ту оболонку, яка зветься шкіра… Ха,
я навіть бачила, як в тебе голос тремтить і руки, воно піднімало мою
самооцінку, ти навіть і не уявляєш, як. Поцілунок… такий пристрас-
ний з твоєї сторони, такий жаданий тобою, ти його хотів, і я його тобі
подарувала. Мені також цього не вистачало, та не так, як тобі.
Я так втомилась від погоні за тим ним, таким далеким… вінне
вартий того, що я для нього на все була ладна… півтора роки. Жадала
його, тішилась від кожного побаченого його погляду, а тепер я лежу
в ліжку з майже незнайомим хлопцем, поїхавши до нього майже на
кінець світу. А далі, як по сценарію: пристрасне кохання. Він дійсно
був неймовірний, і я дійсно жадала цього. Ранок, прокинулась в
твоїх обіймах.
— Доброго ранку.
Бачу його щасливий вираз обличчя, а мене розпирає від ніжностей
та тривог… Я не хочу йому зробити боляче, тільки не йому, він занадто світлий. Ті дні, що я була з ним, були непередбачені, і
я не хотіла від нього йти, мені подобалось прокидатись і засинати в
його обіймах. Але я мушу, аби не сталось щось погане, краще зараз
і більше ніколи не бачитись, і не зустрічатись. І знову маршрутка,
дощ, потяг, дорога, важка і довга… занадто довга… ранок, Львів.
Доброго ранку.
Напевно…
Знову хочу в інше місто, закритись там… і бути захованою в його тіні