Лист вірності
Дорогий хазяїне, пишу вам з надією, що прочитаєте хоча б цього мого листа.
Відколи я веду бродячий спосіб життя, все змінилося. Немає більше в мене будки в садочку під липою, смачної їжі, веселих криків дітей,їх захопливих поглядів, як немає всіх тих, хто були для мене таким рідними ы дорогими. Я знаю, що не задовольняв ваші потреби цілком, не був зразковою собакою. Моя кволість і мій вік не дозволяли мені бути спритним і активним, як колись. Я не звинувачую вас, але сумую, гірко сумую за втраченим життям. Я вірно служив всі ці роки, і всі вони болять в моїй стомленій душі і пролітають перед очима безупину спомини про безтурботне життя.День, коли ви мене позбулися, я пам’ятаю добре: в погожий літній ранок ви зняли з мене нашийник і машиною відвезли далеко за місто з надією, що я вже не повернуся, не набридатиму вам і не мозолитиму вам очі. Але діти…маленькі діточки, я їх так люблю, і я відчував їх любов. Навіщо? Ставлю завжди собі це запитання.
Місце, де ви мене залишили одразу здалося мені пустирем, а в серці цей пустир залишається й досі. І я не знаю, чи це відчуття вже коли — небудь мине. Я приходжу…інколи, дивлюсь як ви щасливі вечеряєте в будинку. І дозволяю собі трошки нишком побути біля тої липи, що зігрівала мене своїм ніжним медовим запахом впродовж стількох років. Я бачив як діти граються з новою собакою: молодою, красивою і в мене покотилась сльоза. Але не виню… Просто хочеться вірити, що з ним ви не зробите так само…
Дорогий хазяїне, пишу вам з надією, що прочитаєте хоча б цього мого листа.
Відколи я веду бродячий спосіб життя, все змінилося. Немає більше в мене будки в садочку під липою, смачної їжі, веселих криків дітей,їх захопливих поглядів, як немає всіх тих, хто були для мене таким рідними ы дорогими. Я знаю, що не задовольняв ваші потреби цілком, не був зразковою собакою. Моя кволість і мій вік не дозволяли мені бути спритним і активним, як колись. Я не звинувачую вас, але сумую, гірко сумую за втраченим життям. Я вірно служив всі ці роки, і всі вони болять в моїй стомленій душі і пролітають перед очима безупину спомини про безтурботне життя.День, коли ви мене позбулися, я пам’ятаю добре: в погожий літній ранок ви зняли з мене нашийник і машиною відвезли далеко за місто з надією, що я вже не повернуся, не набридатиму вам і не мозолитиму вам очі. Але діти…маленькі діточки, я їх так люблю, і я відчував їх любов. Навіщо? Ставлю завжди собі це запитання.
Місце, де ви мене залишили одразу здалося мені пустирем, а в серці цей пустир залишається й досі. І я не знаю, чи це відчуття вже коли — небудь мине. Я приходжу…інколи, дивлюсь як ви щасливі вечеряєте в будинку. І дозволяю собі трошки нишком побути біля тої липи, що зігрівала мене своїм ніжним медовим запахом впродовж стількох років. Я бачив як діти граються з новою собакою: молодою, красивою і в мене покотилась сльоза. Але не виню… Просто хочеться вірити, що з ним ви не зробите так само…
0 коментарів