Апріорі ми з вами абсолютно щасливі й нещасні водночас, бо щось маємо, а про щось мріємо — щось ненавидимо, а щось зневажаємо.

Але насправді найгірше-це час.
Бо він завжди є, але його ніколи не вистачає.
Завжди поруч, але не з нами.
Найвірніший зрадник усіх наших вчинків і ляпів.

Іноді я його ненавиджу. До сліз. До розбитих тарілок і намертво засунутих фіранок, бо думаю, що так зможу втекти. Та він надто розумний щоб просто відступити на задній план. Він, звісно ж, зникає, але коли знову повертається у наші свідомості — вже запізно. Це означає, що цей механізм знову викрав із нашого серця щось прекрасне. Якусь мить, яку без нашого відома довів до логічного завершення, і просто чекає.
Чекає.
Чекає.
І вже не зникає.
Випиваючи з нас усі сили, бажання і натхнення.
Закриваючи нас у буденних аудиторіях, вулицях, тролейбусах, не залишаючи навіть натяку на особливі моменти чи безстроковий відпочинок.

Врешті решт ця скотина випиває життя, купуючи йому квиток в одну сторону й загружаючи його у стабільно (уже наперед занедбаний) потяг Укрзалізниці, де ми обов«язково матимемо зустріч з якоюсь курвою-провідницею, надсолодше в житті якої — це 3 ложки цукру в поймийному чаї.
І так з кожним, незалежно від віку, статі та орієнтації. Щоправда є вийнятки:
комусь вдається зіскочити з потяга;
хтось навіть купує власний квиток;
а іноді навіть потрапляють до летовища.
А там зовсім інші часовий пояс та провідниці. Там вони милі й гарні стюардеси, котрі неодмінно допоможуть напротязі усього польоту. Навіть ложку до рота донесуть, якщо потрібно.

Основа таких маневрів мені якось й досі не зрозуміла. Я не впевнена у наших стосунках, й досі не знайшла свого квитка.Навіть уявлення не маю де зараз:
посеред перону, чи на трапі літака.

Можливо воно й на краще: є Час подумати і усвідоми хто є хто, бо на початку шляху навіть цей мерзенний викрадач дає нам можливість усвідомити себе і план дій. Мабуть саме за це я його частіше люблю.

Однак він досі спливає…
…
…
…