Вона знезброює своєю втомленою величчю. Тут бездоганні у своєму виконанні зразки високого класицизму, як декорації до шалених багатотисячних рейвів, котрий рік на берегах моря. Я не можу вмістити його в себе, цей ялтинський оксюморон. Наша арахнофобія, гігантський павук столичної підземки, своїм залізобетонним каркасом, зтиснувши нас у свої лапи, тут не припав до двору. Слідом за нею сиплеться штукатуркою і чорними арками останніх, як лушпиння облітає наносну байдужість приїжджих.
От стоїть чоловік і палить. І оглушений тютюном особливо гостро відчуває свою причасність до цих маленьких чудес міста.Здається щоразу пізнаєш її все краще, а вона, як і раніше застає тебе зненацька. У відповідь я послаблюю внутрішні зажими, зриваю свої маски і зустрічаю людей. Я виходжу на Пушкінську, топчу нагрітий за день кафель і підставляю обличча місцевим вітрам. Блакитне небо, гори, що впираються в небо; від яких здається ніде сховатись. Мені холодно.Але мені безмежно тепло. Метро — не вирок, а вид громадського транспорту, довгий погляд в очі — не виклик, а зацікавленість. Творчість не просто слово — образ життя. Я увійшла в смак — шукаю жадібно пожираю поглядом вивіски місцевих кафе. Гублюся в їхньому різноманітті. Чіпляюся очима за обличча. І вперто не хочу відводити очі. Мені здається, що струнка геометрія вулиць і вигнутих проспектів народжує відкритість поглядів.
І сидячі о третій ночі на маленькій кухні, я думаю, але все не можу зрозуміти, що ж так окриляє, коли небо тисне вниз. Що змушує того чоловіка затягуватись сигаретою і вірити в диво?
Випадкові зустрічі набувають особливого значення, слова додаткові, майже сакральні думки. Старі будинки серед яких жив Чехов — незрозумілий шарм. І все ж місто будують люди. Живуть, ходять вулицями, сидять у кафе і зізнаються в коханні. А я, як в перший раз дивлюсь і слухаю їхні розповіді за чашкою кави, розуміючи, що ми трішки інші. І я їду. Щоб знову повернутись. До зустрічі.
0 коментарів