То вітер старий треться крилами до старого даху, не бійся. А то веселик дзьобом небо з води дістає, він ображати не буде тебе. Ти чуєш, Антонку? Чуєш, напевне, а ось чи розумієш… А скоро школа підійде. Твоя мама просила не віддавати тебе до інтернату, я згарячу пообіцяла, та не виживеш ти між звичайними дітьми… Що з тобою робити, Боже мій, ти живеш тут і наче не тут. Інколи мені здається, що разом зі мною до тебе говорить хтось іще, і його ти чуєш краще. Пішли додому, Антоне, ходімо. Ні, дерево не кусає, то не зубки, то просто гостра гілка. Якби хоч знати, яка хвороба в тебе. Психіатр каже, що уповільнений розвиток і ти це повинен перерости. Не знаю як це пояснити йому і всім навколо, та ти якийсь геть інший. Ти цікаво граєшся, у тебе приховане якесь дивне відчуття турботи у кожному твоєму русі. Доторкаєшся до предметів так, ніби гладиш їх, залюбки милуєшся, але панічно боїшся підняти голову. Ти хоч колись бачив небо не з водного відображення, малюче?
Проміння вечірнього сонця гладило шпичасті кактуси, витанцьовувало на кінчику кожної ворсинки, тиша крапельками всідалася поруч. Хлопчик сидів на килимі і малював, тітка Ліза спостерігала збоку.
― А що ти хочеш намалювати?
― Любов…
― Тобі зарано малювати любов, ти ще малий.
― Зараз у мене не може бути любові?
― Ні, ти дитина.
― Але ти ж казала, що я народився з любові… То куди вона поділася?
Ліза раптом зрозуміла, що він таки інший, не гірший за інших, але … Інколи хочеться заглянути в його голову, як на темне горище чи в стару шафу в щойно купленій квартирі. Що ти бачиш, чудний малюче, коли дивишся на цей світ? Завтра твій День народження, а ти так і не зрозумів, чого люди святкують те, що проходить час. А як тобі пояснити, якщо після твого запитання « А що тут радісного?» я тепер уже й сама не знаю відповіді. Ти маму свою згадуєш, тільки от не називаєш ніяк. Ти заходиш в мою кімнату, підходиш до того ліжка, на якому вона малювала свої ескізи і починаєш копіювати її: розмахуєш олівцем по папері, наводиш рідкі штрихи. Ти дивишся на аркуш так, ніби бачиш там Марту. Ти не говориш з аркушем, бо він тебе розуміє і так. І ніяк тебе не врятувати, дивний мій, найдорожчий в світі малюче.
―А чого діти плачуть?― не повертаючи голови Антон уважно чекав відповіді.
― Які діти?
― Коли народжуються… Вони що, знають що їм у цьому світі буде погано?
―…
Я раптом замислилася над тим самим, що і він: коли ми приходимо в цей світ, то відчайдушно кричимо, а коли ідемо від нього, то частіше всього тільки зітхаємо…
―Я не можу, ну відпустіть мене, не буду, ні… Вони не такі, не там…― Антон хлипав і виривався, ніяк не хотів сідати за парту разом з усіма. ― Не закривайте мене тут, ну будь ласка, не хочу…
Хлипання першокласника раптом пересікло всі навколишні голоси. Блідість вчительки поглядом говорила з засоромленою рум’яністю тітки, діти і батьки просто спостерігали, як за шокуючим номером фокусника.
―Я буду ходити на уроки з ним, інакше він і хвилини не висидить,― Ліза вже спокійно розглядала свіжий номер « Малятка» зі стенду.
― Ви хіба не розумієте, що це неможливо?
―А ви хоч розумієте, що в мене іншого виходу немає?
Через деякий час школярі вже звикли, що голосно і біля дошки ― це говорить вчителька, а тихо і на задній парті ― Єлизавета Петрівна до свого Антончика. А потім він зрозумів, що йому просто не потрібно піднімати очі вгору і тоді світ навколо не буде таким великим. Ліза перші місяці чекала закінчення уроку в коридорі, потім нарешті зважилася приходити за ним аж після занять. Він ніколи не вибігав їй назустріч, завжди сидів серед купи розкритих на підлозі книг. Потім вони разом закривали кожну книгу і ставили на полицю, Антон слухняно давав Лізі руку і вони виходили.
― Як пройшов твій день?― питає Ліза.
― Він ще не пройшов, сьогодні ще буде трохи життя, кілька годин…
Він схожий, дуже схожий на польового дзвіночка з своїми синіми розумними оченятами і завжди нахиленою головою. І дивиться якось так, ніби вищий від того світу, який він бачить і мудріший від того, в якому живе. Якось перед Великоднем Ліза взяла Антона з собою до храму, він довго розглядав ікону розіп’ятого Христа. Ісус там був з похиленою головою і сиво-сумним поглядом. Ця схожість Лізу злякала: що за дитина народилася в Марти того Різдва? Боже мій, і це збіг?
Мені страшний цей світ, просто весь. Доки я ходжу ним, мені постійно треба ховатися, дивитися тільки вниз. Просто так треба. А в кімнаті не страшно. Тоді той світ за вікном, і він мені вже нічого не може зробити. Я боюся того світу, і дуже не люблю прозорі слова. Ну, прозорі, це коли я їх чую, але не бачу того, що вони означають. Тільки слово любов хороше, воно прозоре, але я його розумію. Прозорими є слова щастя, дружба, родина. Я не знаю, як це. Ліза моя родина чи друг? Ні, вона просто любить мене і це інакше ніяк не називається. І скільки би мені не пояснювали, я так і не розумію, що таке щастя. Ось Ліза каже, що це найкраща пора у житті, а вчителька каже, що це лише коротка мить. Люди також не знають, що таке щастя. А, може, вони прочитали про щастя з книг, і то кожен з іншої… Справді, може, й тому їхні думки так відрізняються.
Я люблю небо. Підняти голову я так і не наважуюся, бо тоді навколо неба буде ще й багато світу, а це недобре. Я дивлюся в воду, і там бачу небо. Воно красиве і дуже слухняне: коли вода хитається, небо також хитається разом з ним. Хотів би його погладити, але доторкнутися не можу, бо там світ. До кінця не розумію, чого мені його боятися… Можливо тому, що він такий великий, а можливо просто тому, що я відчуваю, який він.
Ви колись чули, як дихає посмішка? Одна так тепло, ніжно, то мені Ліза посміхається, коли забирає мене зі школи. Друга так дихає, що аж вітром обдуває, тоді так холодно і страшно, тоді ще погляд насміхається. Бувають такі люди. А деяка посмішка лоскітливо дихає, воркотить легеньким смішком, пір’ячком крутиться. І її подих геть несхожий на інші.
Старим човном розхитувався час, садив собі на плечі всіх по одному та й відвозив далеко-далеко. А люди хотіли та й боялися плисти з ним, бо з одного боку, то майбутнє, а з другого ― так і життя колись закінчиться. Лізину сивину вишневими долонями затуляє дешева фарба, але й та не допомагає. Вона тепер вже не розповідає Антонові, що День народження ― то велике свято, а він більше й не питає, цілими днями сидить і малює свій світ: не той, який над головою і на який йому чомусь так боязко дивитися, а той, у якому він справді живе. Днями ходить по набережній і просто дивиться на пісок, а потім приходить додому і малює його. Йому так зручно у його світі, що тепер Лізу він зовсім не бачить. Він про щось дуже ретельно думає, тільки вже точно ніхто не здогадається, про що саме. Якось прокинувся, схопився серед ночі, повідчиняв усі шухляди, повикидав свої малюнки і почав мнути.
― Ти хочеш їх знищити, вони тобі не подобаються?
― Ти не розумієш. Ти знову мене не розумієш. Тепер вони мають форму, вони справжні, розумієш?
Коли Ліза подивилася на помнуті аркуші, вона очам своїм не повірила: це були справді об’ємні зображення, силуети… На папері все виглядало абсурдним скупченням крапочок, і тільки після того, як Антон зімнув папір, з’явилося зображення. І воно було чудове… Нове захоплення змінило хлопчину: його очі почали світитися якоюсь дивною любов’ю, часом новий образ приходив до нього то в сні, то посеред білого дня, а коли довго не приходив, то Антон хіба що кватирку не відчиняв, аби впустити, але так виглядав, що й словами не передати.
Тепер оцей парк вже не місце для побачень, а своєрідний коридор колишнього. Ну все, Катерино, зовсім ти одна… Привіт, смутку? Та ні, не твоя це фраза, так уже сказали давно і без тебе… А ось з абсолютною самотністю можна і привітатися, вона вже майже родичка, бо завжди поруч… Треба швидше звернути з цієї алеї, а то ходять тут усякі… Ой, що з цим хлопцем? Він або напідпитку, або накурився чогось. Серед білого дня кружляє парком і ніби в саме небо кричить: «Я тебе не боюся більше?» Не схоже, тут щось інше. Але що? Боже мій, та це ж чужа людина, яка мені різниця чому і що він кричить?
― Молодий чоловіче, з вами все гаразд? ― цікавість таки взяла гору.
І тут неначе якась чудо-заслінка опустилася перед обличчям хлопця, він вмить став абсолютно спокійний і уважно вдивлявся просто в обличчя.
― А що ви маєте на увазі?
Несподівано для себе видала найбезглуздішу відповідь, а після неї почула ще несподіваніші слова:
― Ну ви в небо дивилися…
― Ага, вперше в житті…
А далі розмова пішла ще дивнішою: цей юнак мене вирішив допустити до свого світу, а він таки був особливий. Уявляєте собі, я його питала, як його звуть і хто він, а він мені розповідав, як 20 років боявся подивитися вгору тільки тому, що там той світ, який колись його забере назад. І що в дитинстві він його жорстоким вважав. А я Антоне, ще і досі не можу цей світ зрозуміти, хоча і старша за тебе. Розповідала йому про свої розчарування в житті і любові, і він назвав мене нерозумною:
― Ти ж не викинеш всього свого одягу, тільки тому що серед них кілька брудних суконь і дірявий капелюх?
… А я й не думала над тим, аби звинувачувати окремих людей, а не одразу життя. Та і пробачати навіть не пробувала.
А Я ТЕБЕ ПОБАЧИВ, СВІТЕ!!! СЬОГОДНІ!!! Це сталося випадково: я спіткнувся, впав на спину… І побачив тебе: синього, прозорого, зовсім не такого, як у віддзеркаленні. Ти ніби світився, і що би мені не казали, ти таки незлий. Коли її ховали, тоді, 17 років тому, Ліза мені сказала:
― Антончику, твоєї мами більше немає, її забрало небо. Вона тепер житиме там.
― І мене воно теж забере?
― Не зараз, потім.
А ще Ліза казала, що Марта пішла на той світ, а який «той» ― так і не пояснила. З того часу я боявся того світу, ну того, вгорі, який до себе забирає. Але і тут, у цьому світі мені незатишно, я не в себе дома, навіть коли знаходжуся в кімнаті. Так і не знаю, досі не знаю, де моє місце, але тепер в моїй душі додалося ще трохи спокою: я побачив той світ, і він зовсім не страшний, значить Марті там добре. А ще він прозорий, а значить, звідти їй добре видно мене. Мене питають, чому я її мамою не називаю… Не можу: я вже казав, що оминаю такі слова, які не відчуваю… Колись, напевне, відчував, коли вона була жива, а зараз не відчуваю, але між нашими з нею світами ніби нитка натягнена, я її відчуваю… Іноді те слово спогадом родиться в мені, я ось-ось мамою її назву, пригадаю як це, а спогад бере і тікає. І я сідаю і малюю, як вона, навіть її олівцями, і спогад секундно метеликом в кімнату запурхне, а потім знову втече… А я ті секунди виловлюю і в клубок сплітаю… Може колись таки вистачить того клубка на одне-єдине слово: мама.
Я сьогодні сміялася ще божевільніше, і ще радісніше, ніж тоді Антон в парку. І сміялася завдяки йому. В мене, як і в нього, теж є вже роками невимовлене слово, а невимовлене тільки тому, що я теж забула що це може бути правдою: я ще з юності не казала нікому «люблю». А сьогодні, коли на тому боці телефонного проводу я вже вкотре почула низько-приємний баритон Ігоря, після одної з фраз чи то зізналася, чи то запитала: «Чудо ти, ти хоч в курсі як я тебе люблю?» А мовчала 3 роки… Який же ти молодець, що тоді сміявся до неба, Антоне. Ти подивився щасливим поглядом на колишній страх, а я вслід за тобою. Я вже вимовила це слово, колись і ти вимовиш своє, знаю це… Зустріч, якої чекала все життя, бо вона змінила його… Хтось би подумав, що я говорю зараз про найдорожчу мені людину, але зовсім ні: я маю щастя так відгукуватися про випадкового зустрічного.
Ти змінився, мій хлопче, майже синочку, все-таки ти змінився: тепер я вже не хочу розбиратися у твоїй свідомості, бо там страху більше немає. Ти не боїшся жити. А сонячного ранку виходиш на балкон, дивишся на прозору синь неба і просто посміхаєшся… З мамою говориш, напевне. Я той папір зімнутий, що ти в малюнки чудні перетворюєш, фотографую, аби затримати в часі твоє таке нетривке, але справжнє мистецтво. А ти фотографуєш мене, часто фотографуєш, і одного разу спитав, чи ми схожі, тобто я і Марта. Ти ніколи не питав мене про це, тому й не знав, що ми близнючками були. Ось тоді тебе справжнє щастя осяяло:
― Я буду на тебе дивитися часто-часто, і тоді я швидше згадаю, яке те слово. Мені чогось здається, що це найкраще слово з усіх, які я знаю і воно зовсім не прозоре, воно справжнє.
Ти боявся світу, а я боюся власної сивини: по ній до мене старість добирається ближче та й ближче, а ти ж… Все частіше боюся твого погляду спокійно-мудрого, у Мартиній кімнаті на іконі Христос таким же дивиться, і разом із старістю до мене все ближче підкрадається думка, що коли ти залишишся сам, цей жорстокий світ тебе таки розіпне.
Тої ночі блискавки лютували, за небо сварилися, а небо дощем прохолодним їхню злість змивало, а вітром гнів вистуджувало… Хлопець спав неспокійно, говорив щось невиразно-однотонне, але хто прислухав би ся, то неодмінно почув би «мамо, мамочко…» Прокинувся… До вікна підійшов… Він після того сну наново народився, підпустив ближче до себе цей світ. «Нарешті він переріс оту свою таку дивну хворобу, чим тільки його вилікували, цікаво…» Сам вилікувався, словом, одним словом і тепер живе… Цього серпня небо прозоре-прозоре, і світле… Воно любов’ю світиться, а русявий хлопчина з тим небом посмішкою розмовляє, блиском очей промовляє: « Я теж тебе люблю, мамочко…»
Автор: vk.com/id83044253 Іванка Стеф'юк
0 коментарів