Зараз десь на високому гірському схилі стоїть будинок.Із усіх боків світу його обвіває вітер.Він шепоче йому відірвані фрази, сміх та плач, видихи та вдихи, зітхання, легкі та важкі думки.
Вітер любить цей будинок, а будинок любить вітер.Проте, дім вперто мовчить.Йому наче немає що сказати.Вже давно його дах протікає при кожній грозі.
Зелень чіпко обвила стіни,її гілля утворили диковинні візерунки, якими насолоджувався вітер.Вона намагалася зігріти мокрі і холодні поверхні.Так ніжно, так благородно…
У самотньому вікні горить свічка, хтось її залишив як символ надії.
Хоча ти, будиночку, не заговориш ніколи, зате тебе хтось навчиться розуміти.Напевне…
Під частим подувом вітру цеглинки почали руйнуватися — багато їх уже лежить долілиць, заростаючи часом.
Кожного ранку, на схід сонця, дім виблискує росою.Листочки на стінах під його променями досить швидко сохнуть.Вони, у свої тенета ловлять вітер, відображення неба, хвилювання землі.Де будиночок зараз? Ніде… без часу і простору, без кольору і міцності.
Сьогодні о 13:20 востаннє для цього невеличкого будинку навідався північний вітер, за собою він загасив тліючий вогонь свічки.
Залишки тих руїн розлетілися на всі боки.Він тепер ніщо.